Розділ IX

СКУТА ВІРА

Вір Норін та Евіза Танет, які прилетіли до Кін-Нан-Те, застали там ціле військо “лілових”. Гора уламків розваленої вежі була вже розібрана, трупи “кривдників” прибрані, ті, хто лишився живим, щезли.

Тіла трьох землян лежали на кладовищі в альтанці з червоного каменю. Тівіса й Тор так і не розімкнули обіймів. Їхні обличчя вціліли і зберегли відбиток передсмертного пориву безмежної ніжності. Ген Атала можна було впізнати лише по скафандру.

Евіза й Вір звільнили їх від захисного одягу, який дослідникам так і не довелося зняти, й розпочали обряд поховання.

Потужний розряд із СДФ — і на пам’ятному обеліску викарбувалися лише контури тіл, позначені тонким шаром попелу. У німій скорботі Евіза й Вір зібрали і змішали попіл: в останньому братстві злилися загиблі земляни.

Платинову урну й три СДФ, на ковпаках яких виднілися сліди невдалих спроб злому, висадили на “Темне Полум’я”.

Родіс отримала запрошення Ради Чотирьох. Володарі планети висловлювали їй співчуття з приводу загибелі трьох гостей із Землі. Випадково чи навмисне Рада зібралась у чорній залі, яку земляни прозвали Залою Мороку.

Родіс, незворушна й закам’яніла, стоячи вислухала коротку промову Чойо Чагаса. Голова Ради Чотирьох, мабуть, розраховував на відповідь, проте Родіс мовчала. Ніхто не наважувався порушити скорботну тишу. Нарешті Фай Родіс наблизилась до Чойо Чагаса.

— Я багато чого навчилась на вашій планеті, — промовила вона без афектації, — і тепер розумію, що бреше людина тому, що її спонукає до цього загрозливе становище. Але чому бреше той, хто наділений могутністю безмежної влади, силою, яку дала йому вся піраміда людства Ян-Ях, на верхівці якої він стоїть? Навіщо це? Чи, може, вся система вашого життя настільки просякнута брехнею, що навіть володарі скорились їй?

Чойо Чагас підвівся, збліднувши, і, розтягуючи міцно стиснуті губи, процідив:

— Що?! Як ви смієте…

— Керуючись достойними намірами, я смію все. Ви запевнили мене, що літаки послані, і наголосили, що ваші накази виконуються неухильно. На друге звертання ви відповіли, нібито літаки затримуються через бурю і пробиваються крізь неї. Невігластво у планетографії Ян-Ях примусило мене повірити, проте Ген Атал і Тор Лік обстежили атмосферу, розгадали обман і встигли перед загибеллю попередити нас.

Родіс замовкла. Обличчя Чойо Чагаса спотворилось. Він крикнув фальцетом на весь зал:

— Ген Ші!

— Слухаю, Великий голово!

— З’ясуйте, хто вів літаки, хто повідомив про бурю і хто командував операцією. Усіх сюди! Я сам проведу розслідування,

— Прошу вас, голово Ради! — Фай Родіс склала долоні й похилила голову. — Не треба більше жертв — їх уже й так забагато. Від рук вашої сторожі загинуло багато людей у місті Кін-Нан-Те, а ми, — голос Родіс раптом затремтів, — втратили близьких.

— Ви не розумієте, — злісно засичав Чойо Чагас, — ті, хто винен, збезчестили мене, Раду, усіх нас, виставивши брехунами й облудниками!

— Хіба щось зміниться, якщо їх стратять?

— Усе! Порушники наказу будуть покарані, ви пересвідчитесь у правдивості й істинності наших намірів.

Фай Родіс задумливо глянула на Чагаса.

Німий докір Фай Родіс став нестерпним для володаря Торманса. Він опустився в крісло, незграбно зігнувшись, і помахом руки розпустив Раду.

Фай Родіс піднялася сходами в “земне” крило палацу, готуючись до важкої розмови з Гріф Ріфтом. Командир наполягав на бесіді один на один. Родіс була певна, що це прохання викликане лише бажанням зосередити всю свою волю на ній одній.

Вони опинилися віч-на-віч, так ніби Родіс увійшла і сіла в кабіні пілота між стіною й пультом. Невидима межа контакту фронтальних сторін стереопроекції вбирала у себе всю відстань, яка їх розділяла. Ріфт і Родіс, як усі земляни з розвинутою і тренованою психікою, розуміли одне одного без слів — слова тільки підтверджували їхні відчуття.

І, зустрівши погляд Гріф Ріфта, котрий з докором споглядав “сигнали життя” — зелені вогники, яких лишилося всього чотири, Фай Родіс твердо мовила:

— Це неможливо, Ріфт. Утеча, відступ, називайте це як хочете, неможливі. Неможливі після того, як ми вселили надію, після того, як ця надія почала переростати у віру!..

Командир зорельота важко підвівся. Стискаючи великі кулаки, трохи горблячись, він пильно дивився в зелені очі жінки, яку не можна було не кохати. Потім він випростався, розправив груди. Усе його єство виявляло обурення.

— Проклята планета не варта й тисячної частки наших втрат. Ні до чого доброго вони ще не готові! Ми не можемо допустити такої жертви! — Ріфт вказав правицею у бік назавжди згаслих “сигналів життя”.

Родіс близько підійшла до межі, що розділяла їхні проекції.

— Заспокойтеся, Гріф, — лагідно й тихо промовила вона, підводячи до нього сумне обличчя. — Ми обоє, втаємничені у знання, про яке тут і уявлення не мають, не можемо жити спокійно й бути вільними, поки існують нещасні. Чи достойно переступити поріг вищої радості, коли вся планета в інферно захлинається в морі горя? Чого варте порівняно з цим моє життя, ваше й усіх нас? Спитайтеся моїх трьох супутників!

— Я знаю, що вони скажуть, — оволодівши собою, відповів Гріф Ріфт, дивлячись повз Родіс. — Вони скажуть, що саме їхня присутність необхідна, що вона дає людям Торманса мрію і сподівання і цим об’єднує зусилля в досягненні мети.

— От ви й відповіли, Ріфт! Знаєте, чим довше ми тут, тим краще для них. При всій нашій недосконалості ми все-таки стали для них втіленням усього того, що несе людині комуністичне суспільство. Якщо ми втечемо, тоді загибель Тівіси, Тора і Гена справді буде марною. Але якщо тут згуртується колектив людей, які володіють знаннями, силою і вірою, тоді наша місія виправдана, навіть якщо ми всі загинемо.

— Легенда про сімох праведників. Але ж уся планета — не містечко, та й нас надто обмаль! — похмуро всміхнувся командир зорельота.

— Ви знову забуваєте, що з нами Земля, її знання, її образ у стереофільмах, які ви з таким успіхом демонструєте. Додайте наші лекції, і розповіді, і нас самих. Невдовзі Чеді, Вір та Евіза вирушать до міста, якщо ми з володарем дійдемо згоди.

— Таель казав вам, що чиновники Ради обурені демонстрацією фільмів? — спитав Гріф Рифт.

— Ще ні. Проте я це передбачала. Сподіваюсь владнати з володарями, щоб вони не взялися за тих, хто ці фільми дивився і дивитиметься. І не стійте, добродію, так, ніби ви задерев’яніли!

Гріф Ріфт безпорадно розвів руками, уникаючи погляду Родіс. Нараз він помітив позаду неї на стіні мальовничі контури якихось зображень: раніше їх не було. Родіс перемістила фокус екрана, а сама відступила вбік.

Уся стіна її кімнати була розмальована яскравими грубуватими фарбами Ян-Ях. Щойно завершена фреска, як одразу збагнув Гріф Ріфт, символізувала сходження з інферно.

Карколомними урвищами, допомагаючи одне одному, з останніх сил дерлися люди. Унизу, на соковитій траві, юрмилося різнорідне збіговисько, зневажливо показуючи на вкритих потом, жалюгідних і блідих скелелазів. Осторонь стояли групами впевнені у своїй вищості, дивилися вони відчужено й байдуже.

Трагічно безнадійним здавався цей підйом. Високо вгорі, майже на гребені стіни, що охоплювала привільний діл, гострим клином стирчав прискалок — остання ступінь підйому. Блакитне сяйво лилося з тіні й відбивалося у скелі. На самому краю прискал-ка, скута блискучим ланцюгом, навколішки стояла жінка, кисті її рук були сильно підтягнуті до спини третім закрутом ланцюга, який охоплював їй живіт і праве стегно. Залізні ланки врізалися в оголене тіло, злегка прикрите на спині чорною хвилею волосся.

Зв’язана, не маючи змоги простягти руки тим, хто дерся нагору, і навіть подати підбадьорливий знак, усе-таки була символом непорушної впевненості. Вона немовби сконцентрувала в собі всі радощі втіхи й надії. Скута Віра здавалась незалежною й вільною, ніби й не було жорстоких пут, смерті й страждань. Випадково чи зумисне, але Скута Віра була схожа на Чеді…