Таелеві друзі провели сюди Чеді вночі. Вулиця Хей-Гой, тобто Квітів Щастя, була населена “кжи”. Її прийняло подружжя молодих тормансіанів і сестра господині, яка мешкала тут тимчасово.
Трискладове ім’я цієї молодої жінки скорочувалось як Ца-сор. Вона зголосилася бути супутницею Чеді по місту Центру Мудрості. Для молодих, і особливо гарних дівчат прогулянки столицею Ян-Ях у вечірні години були небезпечними, не кажучи вже про ніч, коли і сильні чоловіки не з’являлись на вулиці без нагальної потреби.
Жінки наражалися на образи чи напади переважно з боку одержимих статевим психозом підлітків. Врода, замість того щоб бути захистом, тільки дужче приваблювала молодих бандитів, як хижаків приваблює запах крові.
Вірний блакитний СДФ, підібгавши ніжки, вмостився під ліжком (тут спали на високих ложах із заліза або пластмаси) і був накритий напівспущеним до підлоги покривалом. До перестороги, як пояснила Чеді, вдалися, щоб господарів не запідозрили у зв’язку з жителькою Землі. Офіційно Чеді вважалася гостею сім’ї інженера величезного заводу, а контакт зорелітниці з темними, яеосвіченими “кжи” вважався забороненим. Господарі могли поплатитися за це вигнанням із столиці. Загроза серйозна: в інших місцях планети жити було важче. Там люди отримували за свою працю менше й тому менше мали грошей на харчування, на придбання речей і для розваг.
Мешканці міста Центру Мудрості та ще двох-трьох величезних міст на узбережжі Екваторіального моря були предметом заздрості інших, менш щасливих жителів Ян-Ях.
Суть цього щастя лишалася неясною Чеді, поки вона не збагнула, що багатство й нужденність на планеті Ян-Ях вимірювалися сумою дрібних речей, що перебували в особистому володінні кожного. В усепланетному масштабі, в економічних зведеннях, у повідомленнях про успіхи фігурували тільки речі й повністю виключалися духовні цінності. Чеді згодом пересвідчилася, що самовдосконалення не було завданням людства Ян-Ях.
І водночас господарі дивували Чеді веселою безпосередністю і любов’ю до скромних прикрас свого тісного житла. Від двох-трьох квіточок у вазі з простого скла вони були просто в захваті. Якщо їм вдавалося добути якусь дешеву статуетку чи чашку, то задоволення розтягувалось на багато днів. У кожному житлі був екран відеоприладу з потужним звукопередавачем. І вечорами, коли сімейні люди, тобто ті, хто жив парами і з дітьми до віку, який відповідав початку першого циклу Землі, сиділи вдома, споглядаючи тьмяні маленькі плоскі екрани, гуркіт звукового супроводу стрясав стіни, стелі й підлогу благеньких будинків. Але інші мешканці ставилися до цього з дивовижною байдужістю. Молодий сон був міцним: ніякої необхідності у читанні, роздумах чи тим більше медитацій вони не відчували. Дуже багато вільного часу йшло на пустопорожні розмови, плітки й просторікання.
На вулиці Квітів Щастя стояла школа — похмура будівля з червоної цегли посеред занедбаного, витоптаного садка. Заняття в школі йшли з ранку до вечора. Час від часу шкільний сад і прилегла частина вулиці сповнювалися ревищем, диким свистом й верескливим сміхом — це хлопчики й дівчатка пустували у проміжках між уроками. Ще більший ґвалт здіймався у вечірні години: крики, тупіт, лайка й бійка — ніби кошмарний сон про людей, яких злий чарівник перетворив на мавп.
Учні мешкали в довгій будівлі позаду школи весь період, доки їх, відокремлених від батьків, готували до розподілу по професійних училищах і ділили на “джи” і “кжи”. Жахлива невихованість дітей нікого не бентежила. Навіть серед дорослих вважалося мало не ганебним допомогти хворому чи літньому, виявити повагу до старості, поступитись у чомусь іншій людині. Не відразу зрозуміла Чеді, що не виключна зіпсованість тормансіан, а розповсюджені психологічні комплекси приниження і неповноцінності були цьому виною. Зростання цих комплексів у світі абсолютної влади йшло відразу в двох напрямках, захоплюючи щораз кількість людей і дедалі сильніше оволодіваючи кожним зокрема.
Дивне людство планети Ян-Ях, здавалося, зовсім не думало про те, як полегшити життя кожної людини, зробити його спокійнішим, добрішим, щасливішим. Усі кращі уми скеровувались тільки на здешевлення виробництва, на примноження речей — народ примушували ганятися за речами і вмирати від духовного голоду ще раніше фізичної смерті.
Як наслідок виникало безліч незручностей і від непродуманого будівництва, і від недбалої технології, і нєкваліфікованої роботи. Молоді “кжи” отримували тільки примітивні ремісницькі навички — справжньою майстерністю не володів ніхто. Незручності життя спричиняли мільйони непотрібних зіткнень між людьми, де кожен був по-своєму правий, а винен суспільний устрій планети, який примусив народ борсатись у повсякденних клопотах, для усунення яких ніхто нічого не робив. Тормансіани не керувались ні мораллю, ні релігійними правилами, не кажучи вже про вищу свідомість. Про постійну, чітку й розроблену в усіх аспектах систему виховання людей як членів суспільства не було навіть мови. Ніщо не стримувало стихійного прагнення зробити на зло іншим, помститися за своє приниження на сусідові. Ідіотські критичні зауваження, вичитування і шельмування людей на виробництві чи у сферах мистецтва й науки пронизували все життя планети, стискаючи її отруєним поясом інферно. Очевидно, в подальшому при тій же системі управління буде щораз менше доброзичливості й терпимості, щораз більше злоби, глуму й знущань, притаманних швидше стаду павіанів, аніж технічно розвиненому людському суспільству.
Понад дві тисячі років тому деякі нації на Землі вірили, що політичні програми, застосовані в економіці тоталітарною владою, здатні змінити хід історії без посередньої підготовки психології людей. Не вміючи поліпшити долю народів, догматики дуже сильно впливали на долі окремих осіб. Стріла Арімана вражала без промаху, бо необґрунтовані зміни порушували здавна й дорогою ціною досягнуту стійкість суспільства. Необхідного усереднення соціальних явищ не відбувалося. Навпаки, посилилось кидання з однієї крайності в іншу, без наукового аналізу й даних про щастя і благополуччя людей. Що й стало найбільшим лихом олігархічних режимів і наочно проявлялося на Тормансі.
Дефекти соціального устрою Торманса, раніше відомі Чеді Даан, ставили її в позицію відчуженого, хоча й доброзичливого спостерігача. Безпосереднє зіткнення з “дефектами” почалося з перших днів життя на вулиці Квітів Щастя, і тут відчуття Чеді стали зовсім іншими.
Несподіванкою розпочалась і їхня найперша прогулянка з Цасор. Тормансіанці йшли вулицею назустріч безладно, не дотримуючись якоїсь певної сторони. Ті, хто дужчий, навмисне йшли напролом, розштовхуючи зустрічних, примушуючи їх сахатися вбік, і брутально огризалися на докори. Скрізь, де люди юрмилися, біля вузьких проходів — воріт, парків, дверей розважальних палаців, крамниць (на Тормансі, як і всюди, де існувала нерівність у розподілі, зберігалась грошова система оплати праці для двох нижчих класів суспільства), їдалень і на транспорті, — міцні чоловіки й жінки розштовхували слабших співгромадян, намагаючись пройти першими. Усе це вже знала Чеді і, незважаючи на треновану волю, часто ловила себе на тому, що ледве стримує напади обурення. Обов’язкове прагнення обійти, випередити, бодай на хвилину, інших людей могло б видатися хворобливим ідіотизмом людині, необізнаній з інфернальною психологією.
Якось Цасор, бліда й перелякана, сказала Чеді, що її викликали у місцевий Будинок Зібрань на “Зустріч із Змієм”. Такі зустрічі відбувалися в кожному районі міста двічі-тричі на рік. І хоч як Цасор намагалася пояснити сенс і призначення цих зустрічей, суть справи залишилась для Чеді незрозумілою. Врешті Чеді зупинилася на тому, що це древній культовий обряд, який ввійшов у звичай серед нерелігійних людей сучасної Ян-Ях. Жах, який навіювало Цасор це запрошення, чи, точніше, наказ, примусив Чеді запідозрити лихе й наполягти на спільному відвіданні “Змія”.
Велика, погано провітрена зала швидко наповнювалась народом.
Ніхто не звертав уваги на Цасор і Чеді, які сіли в середньому ряду. Люди сиділи у нервозному очікуванні. На смаглявих щоках одних виступав рум’янець хвилювання, обличчя інших, навпаки, вирізнялися жовтою блідістю. Декотрі схвильовано походжали широкими проходами поміж рядами, похиливши голови й щось бурмочучи стиха, але не вірші, як спершу подумала Чеді. Тормансіани взагалі дуже мало читали вголос вірші, соромлячись почуттів, виражених у поезії. Здавалось, вони бурмотіли якісь завчені формули чи правила.